КРИНИЦЯ ОЛЕКСІЯ БЕРЕСТА

Невипадково я здійснив свою давню мрію - побувати на батьківщині нашого легендарного земляка, учасника штурму Рейхстага Олексія Прокоповича Береста. Цікаво було познайомитися з тими місцями та людьми, серед яких Олексій Прокопович виріс.
Село Горяйстівка, яке я відвідав, лежить в улоговині яру. Точного пояснення щодо походження назви села історія не зберегла. Так ось, тут немає жодного рівного подвір'я. Хати висять над глиняними урвищами, наче ластів'ячі гнізда. Ця крутизна завдає людям певних незручностей. Навесні, буває, дворища заливають потоки талої води, а восени, віддячуючи за турботи господарів, великі гарбузи, кавуни чи дині, не дочекавшись свого часу, відриваються від скоростиглої огудини і, лякаючи домашню птицю, скочуються прямо до порогу. Буває, що літні зливи виносять городину геть. Та незважаючи на природні примхи, село і його мешканці живуть своїм повсякденним життям.

Кожна пора року красива тут по-своєму. Ліс у Горяйстівці, спустившись з гори до перших хат, милує око перехожих. Тут чисте, настояне на травах і квітах повітря. Є втіха для любителів тихого полювання - гриби, ягоди, горіхи. Село відокремлене від основних доріг і гомінких життєвих перехресть. Та його мешканці завжди були і залишаються безпосередніми учасниками всіх бурхливих подій, яких немало випало на долю їх рідної землі. Ось така вона - Батьківщина Олексія Береста.
Прізвище "Берест" здавна в селі дуже поширене. В старі часи нестатки не забували горяйстівців, навідувалися майже до кожної хати, але чи не найдовше затримувалися вони у сім'ї О.Береста. Шістнадцятеро дітей було в родині Берестів, а пережили голод і злидні лише дев'ятеро.

Моя співрозмовниця - Ольга Петрівна Жигаліна, дружина племінника по роду Олексієвому (самого господаря вдома не було). Тож вона із задоволенням, незважаючи на свій поважний вік, була моїм гідом.  До недавнього часу в цій сім'ї, в добротному і затишному будинку жила рідна сестра Олексія, Катерина. Особливих проблем зі здоров'ям не мала. Якось пофарбувавши паркана, лягла перепочити, звичайний сон перейшов у вічність.  В цей будинок, в цю сім'ю до рідної сестри часто приїздив Олексій у відпустку.

Так ось, подарувала доля батькам Олексія двох синочків. Середній, Олексій, з'явився на світ у березні 1921 року.

Батько Олексія Прокіп Никифорович  важко трудився, мав бондарське ремесло - майстрував бочки для Тростянецького цукроварного заводу, за що мав мізерний заробіток. Його дружина Христина Вакумівна була жвавої, веселої вдачі. Літньої пори в Горяйстівці вечори особливі. Сонце ховається рано (адже село в глибокій балці), залишається лише золота смуга на заході. Цієї пори селяни, упоравшись зі справами, виходять на вулицю - відпочити та погомоніти. Часто, бувало, сідає на лаві під тином і Христина.

Відійшли у вічність батьки, і Олексій залишився під опікою старших сестер Катерини та Марини, остання до недавнього часу проживала в селі Лосівці, що недалеко від Олешні. Саме від них залишилися перекази з прожитого та пережитого, що пов'язані з дитинством та юністю Олексія, як з часом був він хліборобом, як перебував у солдатському строю.

...Шестирічку йому все-таки вдалося закінчити і цього літа разом зі старшими, п'ятнадцятирічним трудився на збиранні врожаю. У свої перші жнива побачив Олексій самохідну машину. Побачив, і відразу "захворів" нею. В 1937 році закінчив курси трактористів при Чупахівській МТС. Всі сили і вміння віддавав землі-годувальниці, адже з діда прадіда - хлібороб.

В 1939 році пішов добровольцем у Червону Армію. Брав участь у фінській війні. Бойова тривога 22 червня 1941 року застала його в солдатському строю, вже добре обстріляним. Почалися важкі бойові будні.

Невдовзі його призначають командиром відділення зв'язку, на початку 1942 року стає кандидатом у члени партії. Лише 10 місяців тривало курсантське життя О.Береста. За короткий час встиг засвоїти військову науку, бойову техніку і Бересту присвоїли звання молодшого лейтенанта. Після випуску направляють його на перший Білоруський фронт, 756-й полк, 115-ї стрілецької дивізії, саме їй і випала честь вінчати Перемогу червоним прапором на куполі Рейхстагу.
Тут у фашистському лігві, де на кожному кроці чекала смертельна небезпека, довелося побувати нашому земляку, нагородженому за взяття і штурм Рейхстаг, орденом Червоного Прапора. Це він зі своїми товаришами-автоматниками супроводжував сержантів - росіянина М.О. Єгорова і грузина М.В. Кантарія,  до купола Рейхстагу.

Свого часу авторові цих рядків довелося побувати у Німеччині. Дивився я тоді на дах масивної споруди Рейхстагу і не міг уявити його і взагалі Берлін 1945 року, коли радянські воїни пліч о пліч йшли палаючими вулицями Берліна, йшли до заповітної мети...

Подальша доля Береста склалася так, як він не думав і не гадав заздалегідь.  Очевидно, хотів продовжити батьківську справу, трудитися на землі, бо дуже любив своє село, а опинився в далекому Ростові-на-Дону.
З радістю мчав у довгоочікувану відпустку на Батьківщину, бо на той час ще перебував на військовій службі, в групі окупаційних військ у Німеччині. Але хоч і поспішав Олексій додому, того разу він туди не потрапив - в дорозі захворів на тиф. В тяжкому стані зі станції Ростов-на-Дону його відправили у госпіталь.
Хвороба довго не відпускала, але молодий організм боровся і сили поступово поверталися до Олексія. Тут у госпіталі він познайомився з молодою медичною сестрою Людмилою Євсєєвою, яка ні на крок не відходила від його ліжка. Медична сестра все повторювала: "Полеж рідненький, полеж. Скоро видужаємо". А через деякий час сестра вже вчила його ходити.
На службу в Берлін повертався Олексій з молодою дружиною. Командиру, як годиться, доповів, що за час відпустки встиг захворіти і вилікуватись, а ще одружитися.

Демобілізувавшись у 1948 році, Берест переїхав на батьківщину дружини Людмили Федорівни, в Ростов. І знову він там, де найтяжче, найнеобхідніше. Влаштувавшись на "Ростовсільмаш" трудився бригадиром у сталеливарному цеху. Не забував і про рідну Горяйстівку. Зізнавався дружині і дітям, що так і не відвик від рідних хатин у яру, від навколишніх лісів і полів. Тож коли одержував відпустку, поспішав у рідне село. За селянською роботою скучав, залюбки заготовляв дрова на зиму, охоче пас череду у новому костюмі при орденах (старі й малі з цікавістю розглядали нагороди та про війну й Берлін розпитували). У Світличному яру за селом, де ходять хвилями запашні шовкові трави, разом з товаришами орудував косою та так вміло, що найвправнішим на п'яти наступав. Після роботи, як годиться, варили польову кашу, жартували, пісень співали та смакували водою із старої криниці, що стояла поруч. Відпустку ділив на два двори - в сусідній Лосівці жила сестра Марина.
Подвір'я, де колись мешкала велика сім'я Берестів зараз не знайти, як уже не відшукати тих багатьох людей, з котрими він працював, товаришував, відпочивав. На цьому місці збудовано автобусну зупинку, про колишнє помешкання дбайливих господарів нагадують лише розлогі яблуні та груші.

На час відпустки Олексій зупинявся в дерев'яній, обложеній цеглою добротній хаті, в сім'ї, де мешкала Катерина. Хатина увінчана фотографіями. Ось бравий вусань в солдатському кашкеті з кокардою - це Прокіп Берест, батько Олексія. Ця єдина його фотокартка ще з часів першої світової війни. На стінах висять пам'ятки Олексія, як довоєнних, так і післявоєнних років - грамоти.
В центрі села, біля школи встановлено погруддя, меморіальну дошку, а також на його честь названо вулицю.

Відвідав я Олешнянську та Горяйстівську школи, де колись вчився Олексій, і ознайомився з музейними куточками, а також Охтирський краєзнавчий музей. Знайомився з експонатами і думав, який тернистий життєвий шлях випав на його долю. Жив, працював, виростив двох дітей, сина - також Олексія та доньку Ірину, мав онуків.

Того осіннього холодного вечора 1970 року, як і завжди після роботи, Олексій Прокопович зайшов у дитячий садочок по онука. Дід і онук - обидва Олексії - повертаючись додому, діловито перемовлялися, йшли уздовж залізничної колії. Назустріч швидко наближалися яскраві вогні потягу. І раптом, немов постріл, тривожний жіночий крик. Берест оглянувся і побачив розгублену дівчинку, що чомусь загаялася на колії. На шаленій швидкості на дівчинку, яка стояла закривши руками очі, летів експрес. Це була лише мить. Берест відштовхнув онука, кинувся до колії і миттєво вихопив з-під самих коліс дівчинку. Удар був сильний. Береста відкинуло на декілька метрів. Розгублений хлопчик плакав: "Дідусю! Дідусю!" Тієї миті вистачило, щоб врятувати життя дівчинці, а ось для самого... так і не змогли лікарі розняти пальці його руки, що міцно затиснула дитячу рукавичку...

Покидаючи Горяйстівку, мені дуже хотілося відвідати ту криницю в Світличному яру, де Берест свого часу смакував водою. Люди застерігали, мовляв, в яру розвелося багато змій. Та все ж я побував там. Щоправда не побачив я заповітної криниці, не побачив старого зрубу з позеленілим від часу мохом, а побачив просте упорядковане джерело. Правду люди казали, що п'єш і не можеш напитися тієї живої, чистої води.

Іван Сергієнко
с. Качанівка